«Антракт, шановні!»: памфлет або вистава про те, як всі чекають щасливого кінця

Сцена. Театр. Головний герой емоційно відіграє свою роль-страждає від несправедливості та приниження бо його підставив один із Рабіновичів. Бізнес на межі закриття, кохана зрадила, а діти не хочуть спілкуватися з батьком, який від горя хиляє не одну чарку «біленької». І тут кульмінація, з’являється чоловік, який ставить на правильний шлях та говорить, що український народ не зламає ніщо. Допомагає. Всі із посмішкою прощаються на антракт.

Ота історія виглядає прекрасно та її можна продовжувати до безкінечності. Як і по стандарту-є негативний герой в обличчі єврея, який ламає дух українського козака, але з’являється допомога в обличчі поважного та посадового. Щасливий кінець кажете? Та ні.

А хіба по телевізору нам не показують виставу вміло оголошуючи антракти тоді коли це зручно? А люди чекають. Чекають, коли буде продовження, коли ж на заміну злу прийде добро? Щоразу, як тільки нам показують ту виставу президенти так гарно імпровізують той щасливий кінець, а ми ж віримо. На жаль.

А чи завжди стає краще? Можливо. Але ж повірте, краще тоді, коли щаслива дитина, яку батько забирає із садочка кожного дня, а не чекає поки той  повертається живим із зони ООС, в Крим до бабусі приїздити без мільйонів перевірок і запитань: «А Ви до кого? А Ви куди? А з якою метою?». Це все відбувається тоді, коли вистави йдуть не за  сценарієм, а так здебільшого і відбувається.

Імпровізація, товариство, йде нам на користь? Та ні. Просто здається, що театр стає нам посеред горла і ми стаємо тими нещасними, яким вчепилися в горло політики і змушують робити так, як це треба.

Просто це яскравий приклад, що життя-це театр, а ми в ньому просто актори. Ось тільки режисери міняються раз у п’ять років.

Важливо!
Памфлет виражає власну думку та не має на меті образити читача.

Напиши свій коментар!