«Як піде лапатий сніг-він постукає у двері»

  • Розповідь про те, як жінка чекала чоловіка з війни.

Наталія (ім‘я змінено на прохання головної героїні) – жінка із кучерями та маленькою родимкою на щоці. В руках тримає паперовий стакан кави та нервово поправляє браслет на лівій руці. Запалила цигарку, починає говорити.

«Зранку відкрила очі та такий той день мені здавався гарний. Чоловік поряд відсипався-пізно приїхали від батьків. Працювали на городі до пізнього вечора, потім сімейне застілля і все таке. Обоє не працювали. Коханий чекав підтвердження з Польщі аби виїхати за кордон, а я навчалася.

Варю каву і бачу як непорушна банка із квітами (зібрали польові у батьків) тріщить. Здивувалася, але не засмутилася.

На диво, в той день був прекрасний настрій.

Ми познайомились у кінотеатрі. Я попросила його прочитати надпис на стенді бо не бачила, а він порекомендував мені лікаря-офтальмолога. Почали спілкуватися, через рік одружилися. Батьки на весілля подарували будинок. Тішились, як малі діти. Тільки грошей вистачило облаштувати одну спальню. Але з милим….

Чоловік хотів їхати за кордон аби доробити ремонт, купити машину та врешті-решт-просто заробити грошей аби жити. Я була не проти та і б сама поїхала, але навчалася та і не мала змоги взяти академку за станом здоров‘я.

Він курив цигарки та постійно мацав смертник у себе на шиї.

Мила руки в тазику і почула як коханий тихим голосом говорить по телефону. Заходить до кухні та спокійно каже: «Мене пускають. Для перевірки треба медкомісія. Я пішов».

Я заплакала. Саме розуміння, що залишаюся без нього на пів року, змушувало падати в депресію. Витерла сльози та подумала: «Як піде лапатий сніг то він постукає у двері, відкрию та побачу його з ялинкою в руках, червоним носом та щасливими очима».

Чесно? Я завжди була романтиком, писала вірші та навіть клятви собі та чоловіку на весілля написала. Люблю мріяти та додати прикметників (посміхається).

Під вечір прийшов. Сказав, що їхатиме через два дні. Я зі свекрами ретельно готувала чоловіка до поїздки навіть не підозрюючи, що буде далі.

Просив не проводити, каже-важко. Закрив за собою двері, а я прямо на порозі впала, чомусь. Не тримали ноги.

Вся ця розповідь звучить як початок якогось дешевого фільму, але ж я уявити не могла, що буду головною героїнею.

Через два дні пішла подавати на розлучення…

Дзвонив мені раз у два дні між десятою та одинадцятою годиною вечора. Говорив тихо, а я була на нього зла бо залишив мене саму. Тут раптом зрозуміла, що нам більше немає про що «плескати язиками», як це було раніше. Я не плакала, просто прийняла все як є. В душі-тривога. Нічого не вдію. «Все для сім‘ї та майбутніх дітей»,-говорила собі постійно. Через місяць побачила повідомлення: «Я не їхав в Польщу, я не їхав на заробітки. Я їхав на війну. Наталю (ім‘я змінено), ти зрозумієш. Як будеш мати бажання-відпиши».

Знаєте, яка була моя перша реакція? Я подумала: «Розходимося». Що у нього немає розуму та він вирішив показати, що герой із романтичних мелодрам. «Терпіти не буду» і через два дні пішла подавати на розлучення.

Спілкувалися по телефону. Ні разу не згадали війну. Говорили про все аби не про війну. Образа зникала. З‘являлося невідоме почуття вдячності, гордості та особливої любові. Зацікавилася волонтерством. Займалася цілодобово різними справами аби не приймати той факт, що він не повернеться.

Восени взяла у батька машину аби поїхати до Києва по роботі. Біля машини побачила, що забруднила сорочку та стояла старанно витирала вологими серветками плями.Тут голос позаду мене: «Вам допомогти?»,-сказав. «Іди до біса»,- промовила я та сіла в машину. Завела та побачила, що хтось дзеркало на батьківській машині рукою зачепив-воно хиталося. З матюччям почала крутити та побачила у відображенні постать у військовій формі.. З незадоволеним виразом обличчя повертаюсь та кажу: «Шо?».

То був чоловік.

Він приїхав у відпустку на шість днів.

Нам не було про що говорити. Він курив цигарки та постійно мацав смертник у себе на шиї. Його очі були чорні. Він весь був чорний.

Єдине, що згадав про війну-це показав листи, які вони пишуть один одному. Ми сиділи та плакали. Я тулилась та думала: «Я без нього не житиму». І вдихала особливий його «військовий» запах.

На шостий день він склав свою військову форму. І сказав: «В ній мене похорониш». Поїхав.

Плакала, багато плакала. Не чула від нього: «Люблю тебе», «Сумую». Терпіла. Я не відчувала болю та радості. Плакала, як чула гімн України. Я була впевнена, що не дочекаюсь.

Через рік і двадцять три дні він прийшов додому знову. Назавжди. Поклявся.

Ми пішли психотерапевта. Лікували йому шлунок, судини та шкіру.

Він боявся шуму. Коли щось падало, міг швидко закрити руками голову. Він може їсти тільки  тушонку із сушеними бубликами. Коли були поминальні дні, він знайшов вісім могил, де поховані хлопці, які загинули в АТО (ООС-Операція Об‘єднаних Сил) та написав маркером на прапорі: «Герої не вмирають, брате». Ну все, досить.»

Сказала мені жінка з кудрями.

Говорила з нею близько двох років тому. Тоді ж і написала текст. Нічого не міняла. Я не знаю чи місцева вона, але розповідь припала до душі.

Вони переїхали. Куди-невідомо.

Знаю, що у неї були серйозні проблеми з очима. А він-облаштував теплицю. Дітей так і не народили.

«А..ще ж розлучення!-сказала мені на прощання.-Заяву я забрала тільки тоді, коли він повернувся. Чоловік про все знав-дзвонили із суду. Не сказав нічого, не говорить й досі.»

Познайомилась з нею на Леваневського, 53. Вона сиділа на сходинках біля палацу культури «Росава».

Напиши свій коментар!